ЛЕТИЧІВСЬКИЙ ЩОДЕННИК

Вже протягом 19 років кожного літа, а саме з 1-го по 6-те  липня,  у нашій дієцезії організовується паломництво до Летичівської Богородиці з Кам’янця-Подільського. Цього року  у дорогу до Матінки Летичівської вирушили близько 450 осіб, що є своєрідним рекордом по кількості зареєстрованих за майже двадцятилітню історію пішого паломництва.

День Перший
З усіх куточків нашої дієцезії поспішали зранку люди на Святу Мессу, яку відправляв єпископ-ординарій нашої дієцезії Леон Дубравський. Як турботливий батько він давав настанови і благословив усіх, хто вирушав у дорогу. В свою чергу учасники привітали єпископа Леона з Днем Народження, яке ін. святкував саме 1 липня. Ось закінчилась служба, і всі в очікуванні. Нарешті залунала пісня і подорож до Матусі Летичівської розпочалася.

Здавалося, що минуло так мало часу, як ми вирушили з Кам’янця-Подільського, а всі вже з нетерпінням чекали першої зупинки на відпочинок. Завдяки музичній групі, яка тішила нас своїми голосами, йти було набагато легше і приємніше. Перший день є одним з найважчих. Бо це початок не короткого шляху.

Нарешті довгоочікуваний обід в с.Сахкамінь. І не тому, навіть, що ми зголодніли. Просто саме на обід зупинка триває найдовше. Перші мозолі. Але чомусь їм навіть радієш.

Підкріпившись знову вирушили у дорогу. Протягом дня ми молимось різні молитви. Це і ранішня, і годинки, розарій, коронка, вечірня та ін.

Нарешті добіг кінця перший паломницький день. Втомлені від подоланого шляху та пекучого сонця ми всі мріяли про «обійми з подушкою», які чекали нас у с.Стара Гута.

День Другий
Звук будильника. З неохотою встаємо. Вчорашня втома і мозолі ще більше дають про себе знати. Але остаточно прокинувшись забуваєш про все погане, бо голова зайнята роздумами про очікуваний день – «що ж він несе?».

Кожного дня усі паломники є присутніми на службі. Але саме 2 липня у с.Тинна є відпуст. І щороку ми усі є учасниками цього парафіяльного свята.

Великим, а головне приємним сюрпризом для усіх було те, що службу відправляв єпископ Ян Нємєц. Адже останні роки більшість часу він проводив за межами України.

Прийнявши духовну поживу ми перейшли до їжі тілесної. Часу було вдосталь, щоб поїсти і щоб відпочити. І «знову в дорогу….» Більшість шляху лежить через сільську місцевість, поля, ліса, тому і дороги були відповідними. Та це не гасило того жару сердець, який вів нас лише уперед.

Другого дня на нічліг приймали у ст.Дунаївці та в с.Лошківці. Правда до Лошковець треба було пройти ще 3 км. Але втішала думка, що зранку довше поспимо. Бо ті, хто ночували на ст.Дунаївці цей відрізок шляху мусили пройти вранці наступного дня.

День Третій
Третій день розпочався службою Божою у с.Лошківці. Сонце підіймалось все вище і вище, а попереду нас чекала дорога через поле, де нікуди сховатись від його палючих променів. Але на диво (а все паломництво сповнене дивами) цей відрізок шляху був подоланий доволі легко.

Ось і с. Солобківці. Це одне з найулюбленіших місць відпочинку паломників. Адже саме на цій зупинці є свої традиції. Відпочинок триває довго, близько чотирьох годин. Пообідавши починається метушня. Однією з традицій є обливання. Так склалося вже на протязі багатьох років. Тому у таку спеку паломники особливо чекають цього «блаженного» часу. І повірте, у цій забаві немає значення хто ти і скільки тобі років. Адже всі стають просто дітьми.

Та це не єдина паломницька традиція у с. Солобківці. Також кожного року після смачного обіду і веселощів з водою, проводиться ще футбольна гра. Я не жартую. Знаю, що виникає питання «де, після такої довгої дороги з’являються ще сили і бажання бігати з м’ячем?”. Але ні першого ні другого не відняти. Це все Божа радість, яка переповнює серця всіх крокуючих. Враховуючи, що часу на відпочинок більше ніж вдосталь, уболівальникам можна навіть і поспати під час матчу.

Добігає кінця третій день паломництва і ми зупиняємось на нічліг в с. Зіньків. Виходячи з того, що кожного дня паломників більшає (бо дехто приєднується в дорозі) – на нічліг нас забирали також у с.Станіславівка, у смт.Віньківці та у с.Петрашівка.

День Четвертий
Як і третій, наш четвертий паломницький день розпочався Святою Мессою але вже у с.Зіньків. І це була не просто Служба (хоча кожна Літургія є особливою). Це була Преміційна Служба нещодавно висвяченого о.Сергія Ленчука. Вона дійсно була сповнена якимось переживанням. І певно найбільше це відчували ті, хто знайомий з о.Сергієм. А після служби неопресвітер уділив всім благословіння.

Дорога розпочалась доволі легко. Якась неземна радість перехоп- лювала нас. Дехто навіть не міг стримувати це в собі і йдучи танцював.

Ще однією традицією паломництва є те, що неподалік с.Петрашівка кожного року нас частують медом. А до меду обов’язково є і печиво.

Скрізь де ми йдемо, нас зустрічаю з короваєм, як найшановніших гостей. Це неймовірно вражає.

Позаду вже не один десяток кілометрів, а попереду смачний обід від парафіян з с.Маниківці, і холодочок у лісі. Правда нас діставали трохи комарі. Та яке паломництво без жертви. В дорозі дуже додають сил пісні, музика. А музична група підібрана неймовірна.

Ми крокуємо, і потихенько наближаємось до місця нашого сьогоднішнього нічлігу – с.Маниківці. Знаєте, так як нас зустрічають тут – не зустрічають ніде. Дороги у селі позамітані і встелені квітами та зіллям. Хто бачить це вперше – не в силах стримати сліз. Це передати не можливо – це треба самим побачити.

Радість переповнює, але втома все ж дає про себе знати. Тому усі поспішали поринути у сон.

День П’ятий

Ніч виявилась занадто короткою. І не дивно, бо вирушили ми десь о пів на шосту. Ще дрімаючи але все ж крокуючи ми просувались уперед. Цей день є останнім перед нашою ціллю – Летичівом.

Здавалось ми щойно вийшли, а вже бачимо придорожній знак «смт.Деражня». Ми навіть не встигли зголодніти. Але як відомо апетит приходить під час їжі. А пообідали ми смачненько.

Раніше кожного року саме у Деражні ми мали і Службу Божу. Цього року дещо змінилось. Тож підкріпившись ми вирушили у дорогу. Попереду був важкий проміжок шляху. І, правду кажучи, втома за 4 дні давала знати про себе як ніколи. Але Господь додав сил нам усім. І в таку спеку послав приємний вітерець, який супроводжував нас аж до Летичіва. З нами йшли багато священиків, тому кожен охочий міг приступити до Таїнства сповіді або просто порозмовляти з духовною особою.

Нарешті остання зупинка. До кінцевої мети ще якихось 4-5км. І це, повірте нічого, бо за плечима вже 150! Чим ближче ми наближались до Летичіва, тим більше сил з’являлось. Це насправді чудеса. Ось ми вже на трасі. Лунає пісня, а серце починає битись швидше. Невже? Невже ми дійшли? Ще пару метрів і перед нами видніється Санктуарій Матері Божої Летичівської. Настала цілковита тиша, і усі стали на коліна. Хвилина мовчання… молитва… І знову залунали звуки гітари. З радістю, із щастям на обличчі ми увійшли на територію Санктуарію. Ще пару годин назад ми ледь волочили ноги. А тут … пустились у танок!!!. Вже не важливо скільки в тебе мозолів, і чи болить тебе щось. Тут забувається усе. А прийшло нас близько  540 осіб.

І ось ми у храмі, перед іконою Марії – Матусі, до якої кожен ніс свої прохання ці 5 днів. Ми усі тут, навколішки стоїмо перед Нею, Тією, яка оберігала нас в цьому паломництві, Тією, яка оберігає нас по життю. Серце вискакує з грудей, в очах сльози, на обличчі посмішка. Ця мить варта того довгого шляху. І я переконана, що зі мною погодяться усі.

За кілька хвилин розпочалась Свята Месса, яку очолив наш єпископ Леон Дубравський. Він нас проводжав і він нас зустрів. Ця служба була хвилююча. Адже всі були переповненні радістю і смутком одночасно. Ці 5 днів були неймовірними. Хтось зустрів нових друзів, хтось в черговий раз побачив дорогих, і ставших вже близькими людей.Але час повертатись від цього свята до буднів, де ми маємо продовжувати радіти і нести радість іншим. Дякую усім за 5 незабутніх днів у моєму житті.

Тетяна, наша парафіянка

Поширити:

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *